” Обеліск ” – героїчна повість білоруського письменника Василя Бикова, створена в 1971 році. В. Биков “Обеліск” переказ (короткий зміст) можна прочитати за 20 хвилин ( Короткий варіант за 5).
В. Биков “Обеліск” скорочено
Наприкінці теплого жовтневого дня, сорокарічний журналіст однієї з районних газет Гродненської області, зустрівши на вулиці знайомого, дізнався, що два дні тому помер ще молодий (36 років) учитель Миклашевич з села Сільце. Серце защеміло від свідомості непоправної провини. Чіпляючись за останню можливість виправдатися перед собою, він вирішив їхати в Сільце негайно. Він зупинив, проїжджавшу повз вантажівку, влаштувавшись на рулонах толю в кузові, журналіст поринув у спогади.
Два роки тому, на вчительській конференції, Миклашевич сказав журналісту, що давно хотів звернутися до нього з однією заплутаною справою. Всі знали, що Миклашевич в підлітковому віці під час окупації був якось пов’язаний з партизанами, а його п’ятьох однокласників розстріляли фашисти. Клопотами Миклашевича в їх честь був поставлений пам’ятник. Учитель займався історією партизанської війни на Гродненщині. І тепер йому потрібна допомога в якійсь заплутаній справі. Журналіст обіцяв приїхати і допомогти. Але весь час відкладав поїздку. До Сільця було близько двадцяти кілометрів, і взимку він чекав, “поки спадуть морози, а навесні – поки підсохне і потеплішає; влітку ж, коли було і сухо і тепло, він думав про відпустку”. І ось запізнився.
Перед його внутрішнім зором постала дуже худа, гостроплеча фігура Миклашевича, з випираючими під піджаком лопатками і майже хлоп’ячої шиєю. У нього було зів’яле, в густих зморшках обличчя. Здавалося, що це побита життям, літня людина. Але погляд спокійний і ясний.
Трясучись на вибоїнах, журналіст лаяв “суєту заради примарного ненаситного благополуччя”, через яку “залишається осторонь більш важливе, а життя значне, коли заповнене турботою про близьких чи далеких людей, які потребують твоєї допомоги”.
За поворотом показався обеліск, який стояв неподалік від автобусної зупинки. Зістрибнувши на землю, журналіст попрямував до довгої алеї із стародавніх, шірокостволих в’язів, в кінці якої біліла будівля школи. Під’їхав з ящиком “Московської” горілки зоотехнік, підказав, що поминки справляють у вчительському будинку, за школою. Для журналіста знайшли вільне місце поряд з літнім, судячи з орденської планки, ветераном. У цей час на стіл поставили кілька пляшок, і присутні помітно пожвавилися. Слово взяв завідувач райвно Ксендзов.
Молодий ще чоловік з начальницькою упевненістю на обличчі підняв склянку і став говорити, який Миклашевич був хороший комуніст, активний громадянин. І тепер, коли загоєні рани війни, і радянський народ домігся видатних успіхів у всіх галузях економіки, культури, науки та освіти…
– При чому тут успіхи! – Гримнув кулаком по столу сусід-ветеран. – Ми поховали людину! Ось дожили! Сидимо, п’ємо в Сільці, і ніхто не згадає Мороза, якого тут повинен знати кожен.
Відбувалося щось таке, чого журналіст не розумів, але що розуміли інші. Він тихо запитав сусіда справа, хто такий цей галасливий ветеран. Виявилося, що колишній тутешній учитель Тимофій Титович Ткачук, який живе нині в місті.
Ткачук попрямував до виходу. Журналіст рушив за ним. Залишатися не було сенсу. Підійшовши до зупинки, Ткачук сів на листя, опустивши ноги в суху канаву, а журналіст, не випускаючи з уваги дорогу, побрів до обеліска. Це була трохи вище людського зросту – бетонна споруда з огорожею з паркану. Виглядав обеліск бідно, але був доглянутий. Журналіст здивувався, побачивши на чорній металевій табличці нове ім’я – Мороз О. І., виведене над іншими білою масляною фарбою.
На асфальт вийшов Ткачук і запропонував журналісту їхати з ним на попутках. Йшли мовчки. Щоб якось розрядити обстановку, журналіст запитав у Ткачука, чи давно той знайомий з Миклашевичем. Виявилося, давно. І вважає його справжнім чоловіком і вчителем з великої літери. Хлопці за ним табуном ходили. А коли пацаном був, то і сам в табуні за Морозом ходив. Журналіст ніколи не чув про Мороза, і Тимофій Титович почав свою розповідь.
У листопаді 1939-го, коли Західна Білорусія возз’єдналася з Білоруською РСР, Наркомат освіти направив Тимофія Ткачука, який закінчив учительські дворічні курси, в Західну Білорусію організовувати школи і колгоспи. Молодий Ткачук, як завідувач райвно, мотався по району, сам працював у школах. Господар садиби Сільце пан Габро подався до румунів, а в садибі Мороз відкрив школу на чотири класи. Разом з Морозом працювала пані Подгайська, літня жінка, що жила тут при Габрусі. Російською мовою вона майже не володіла, білоруську трохи розуміла. Спочатку пані Подгайська опиралася новим методам педагогічного виховання, які ввів Мороз, поряд з агітацією не ходити в костел. Навіть скаржилася Ткачуку. Ткачук, взявши велосипед – по-тутешньому ровар – поїхав в Сільце перевірити, що ж відбувається в школі.
На шкільному подвір’ї було повно дітвори. Там повним ходом йшла робота – заготовлювалися дрова. Бурею повалило величезне дерево, і ось тепер його пиляли. Дров тоді не вистачало, приходили скарги зі шкіл щодо палива, а транспорту в районі ніякого. А тут зрозуміли і не чекають, коли їх забезпечать паливом. Один хлопець, що пиляв грубезний стовбур на пару з рослим підлітком, сильно кульгаючи, підійшов до Ткачука. Одна нога у нього була вивернута убік і не розгиналася. А так нічого хлопець – плечистий, обличчя відкрите, погляд сміливий. Представився він Морозом Алесем Івановичем.
Родом Алесь був з Могильовщини. Після закінчення педтехнікуму п’ять років вчителював. Нога така з народження. Мороз визнав, що з наркоматовскіми програмами в школі дійсно не все в порядку, успішність не блискуча. Хлопці навчалися в польській школі, багато погано справляються з білоруською граматикою. Але головне в тому, щоб вони осягнули національну і загальнолюдську культуру. Він хотів зробити з дітей не слухняних зубрил, а насамперед людей. А це в методиках не дуже-то розроблено. Досягти такого можна тільки особистим прикладом вчителя. Мороз вчив хлопців душею розуміти моральні постулати. Прищеплював і грамотність, і доброту. Підібрали десь школярі трьохлапу собачку, та сліпого кота, і Мороз дозволив їх поселити в школі. Потім з’явився шпак, восени відстав від зграї, так йому змайстрували клітку.
Одного разу пізно січневим вечором 1941-го року, проїжджаючи мимо, Ткачук вирішив погрітися в школі. Двері відчинив худенький хлопчина років десяти. Він розповів, що Алесь Іванович пішов проводжати через ліс двох молодших дівчаток-близнят. Години через три повернувся вкритий інеєм Мороз. З дівчатками така історія. Настали холоди, мати не пускає в школу: взуття погане і ходити далеко. Тоді Мороз купив їм по парі черевиків. Зазвичай дівчаток супроводжував Коля Бородич, той, що колись з учителем пиляв колоду. Сьогодні ж він не прийшов в школу, ось і довелося вчителю йти в провідники. А про свого квартиранта сказав, що хлопчина побуде поки в школі, вдома, мовляв, негаразди, батько сильно б’є. Хлопчина той і був Павликом Миклашевичем.
Через два тижні районний прокурор Сивак наказав Ткачуку їхати в Сільце і забрати у Мороза сина громадянина Миклашевича. Заперечень прокурор слухати не побажав: закон! Мороз вислухав мовчки, покликав Павла. Той відмовився йти додому. Мороз непереконливо так пояснює, що за законом син повинен жити з батьком і, в даному випадку, з мачухою. Хлопчик заплакав, а Миклашевич-старший повів його до шосе. І ось всі бачать, як батько знімає з кожуха ремінь і починає бити хлопчика. Міліціонер мовчить, діти з докором дивляться на дорослих. Мороз, кульгаючи, побіг через двір. “Стійте, – кричить, – припиніть побиття!” Вирвав Павлову руку з батьківської: “Ви у мене його не отримаєте!” Трохи не побилися, встигли їх розняти. Передали всю справу на виконком, призначили комісію, а батько подав до суду. Але Мороз все-таки свого домігся: комісія відправила хлопця в дитбудинок. З виконанням цього соломонового рішення Мороз не поспішав.
Війна перевернула весь життєвий уклад. З Гродно прийшов наказ: організувати винищувальний загін, щоб виловлювати німецьких диверсантів і парашутистів. Ткачук кинувся збирати вчителів, об’їздив шість шкіл, і до обіду був уже в райкомі. Але керівництво виїхало з усіма своїми пожитками до Мінська. Німці наступали, а відступаючих радянських військ ніде не було видно.
На третій день війни, в середу, німці вже були в Сільці. Ткачук та ще двоє вчителів ледве встигли сховатися в лісі. Чекали, що наші тижнів через два проженуть німців. Якби хтось сказав, що війна на чотири роки затягнеться, його провокатором порахували б. І тут виявилося, що багато людей не тільки не налаштовані надавати окупантам опір, але й охоче йдуть служити до німців.
Вчителі зустріли групу окруженців, керовану кубанським козаком Селезньовим, кавалерійським майором. Окопалися в урочищі Вовчі ями і стали до зими готуватися. Зброї майже не було. Пристав до загону і прокурор Сивак. Тут він уже був рядовим. На раді вирішили, що треба налагодити зв’язки з селами, з надійними людьми, “помацати на хуторах окруженців, які з частин розбіглися да до молодиць прилаштувалися”. Майор розіслав усіх місцевих, кого куди.
Ткачук та Сивак вирішили зайти в Сільце, де у прокурора був знайомий активіст. Але дізналися, що активіст Лавченя ходить з білою пов’язкою на рукаві – став поліцаєм. А вчитель Мороз продовжує працювати в школі – німці дали дозвіл. Правда, вже не в Габрусевой садибі – там тепер поліцейський відділок, – а в одній із хат. Ткачук був вражений. Від Алеся він такого не чекав. А тут прокурор свербить, що свого часу, мовляв, треба було цього Мороза репресувати – не наш чоловік.
Стемніло. Домовилися, що Ткачук зайде один, а прокурор почекає в Загуменнов, за кущами. Зустрілися з Морозом мовчки. Алесь кисло посміхнувся і став говорити, що не будемо вчити ми – будуть німці. А він не для того два роки олюднювати цих хлопців, щоб їх тепер зробили нелюдами. Покликали прокурора. Поговорили відверто про все. Стало зрозуміло, що Мороз розумнішийза інших. Він своїм розумом брав ширше. Навіть прокурор це зрозумів. Вирішили, що Мороз залишиться в селі, і сповіщатиме партизан про наміри фашистів.
Учитель виявився незамінним помічником. До того ж його поважали і селяни. Мороз потихеньку слухав радіоприймач. Запише зведення Радінформбюро, на які найбільший попит був, поширить серед населення та в загін передасть. Два рази на тиждень пацани клали записки в дуплянку, що висіла в лісовій сторожки на сосні, а вночі їх забирали партизани. Сиділи в грудні за своїми ямах – все замело снігом, холод, з їжею туго, і тільки радості, що ця Морозова пошта. Особливо коли німців розбили під Москвою.
Перший час у Мороза все йшло добре. Німці й поліцаї не приставали, стежили здалеку. Єдине, що каменем висіло на його совісті – доля тих двох близнят. На початку червня сорок першого Мороз умовив їх матусю, боязку сільську бабу, відправити дочок в піонерський табір. Тільки вони поїхали, а тут війна. Так і пропали дві дівчинки.
Один з двох місцевих поліцаїв, колишній знайомий прокурора Лавченя, іноді допомагав селянам і партизанам, попереджаючи про облави. Взимку сорок третього німці розстріляли його. А ось другий виявився останнім гадом. По селах його звали Каїн. Багато бід він приніс людям. До війни жив з батьком на хуторі, був молодий, неодружений – хлопець як хлопець. Але прийшли німці – і переродився чоловік. Напевно, в одних умовах розкривається одна частина характеру, а в інших – інша. Сиділо в цьому Каїні до війни щось підле, і можливо, не вилізло б назовні. А тут ось поперло. З ретельністю служив німцям. Розстрілював, гвалтував, грабував. Над євреями знущався. І запідозрив Каїн щось відносно Мороза. Одного разу нагрянула поліція в школу. Там якраз йшли заняття – чоловік двадцять дітвори в одній кімнатці за двома довгими столами. Вривається Каїн, з ним ще двоє і німець – офіцер з комендатури. Перетрусили учнівські сумки, перевірили книжки. Нічого не знайшли. Тільки вчителю допит влаштували. Тоді хлопці, на чолі з Бородич щось задумали. Зачаїлися навіть від Мороза. Одного разу, щоправда, Бородич, ніби між іншим, натякнув, що непогано б пристукнути Каїна. Є така можливість. Мороз заборонив, але Бородич не думав розлучатися з цими думками.
Павлу Миклашевича йшов тоді п’ятнадцятий рік. Коля Бородич був найстаршим, йому було вісімнадцять. Ще брати Кожани – Тимко і Остап, однофамільці Смурний Микола і Смурний Андрій, всього шестеро. Наймолодшому – Смурному Миколі, було років тринадцять. Ця компанія завжди трималася разом. Дурості і сміливості у них було хоч відбавляй, а ось вправності і розуму – в обріз. Довго прикидали, і, нарешті, розробили план.
Каїн часто приїжджав до батька на хутір, через поле від Сільця. Там він пиячив да бавився з дівками. Один приїжджав рідко, більше з іншими поліцаями, а то й з німецьким начальством. У першу зиму вони тримали себе нахабно, нічого не боялися. Все сталося несподівано. Вже настала весна, і з полів зійшов сніг. До того часу Ткачук став комісаром загону. Рано вранці його розбудив вартовий. Сказав, що затримали якогось кульгавого. В землянку ввели Мороза. Він присів на нари і каже таким голосом, наче поховав рідну матір: “Хлопців забрали”.
Виявилося, що Бородич все-таки домігся свого: хлопці підстерегли Каїна. Кілька днів тому той на німецькій машині з фельдфебелем, солдатом і двома поліцаями прикотив до батька. Там і заночували. Перед цим заїхали в Сільце, забрали свиней, похапали по хатах з десяток курей. На дорозі, недалеко від перетину з шосе, через ярок був перекинутий невеликої місток. До води метра два, хоч і води тієї по коліно. До містку вів крутуватий спуск, а потім підйом, тому машина або підвода змушена брати розгін, інакше на підйом не виберешся. Пацани це і врахували. Як стемніло, всі шестеро з сокирами і пилами – до цього містку. Підпиляли стовпи наполовину, щоб людина або кінь могли перейти, а машина ні. Двоє – Бородич і Смуров Микола залишилися спостерігати, а інших відправили по домівках.
Але в той день Каїн припізнилися, і машина здалася на дорозі, коли вже повністю розвиднілося. Машина повільно повзла по поганій дорозі і не змогла взяти необхідний розгін. На мосту шофер став перемикати швидкість, і тоді одна поперечина підломилися. Машина похилилась і боком полетіла під міст. Як потім з’ясувалося, сідоки і свині з курми просто з’їхали в воду і тут же благополучно повискакували. Не пощастило німцеві, догодив під борт. Його придавило на смерть.
Хлопці рвонули в село, але хтось з поліцаїв помітив, як у кущах промайнула фігура дитини. Через якусь годину все в селі вже знали, що сталося у яру. Мороз одразу кинувся до школи, послав за Бородичем, але того не виявилося вдома. Миклашевич не витримав і розповів вчителю про все. Мороз не знав, що придумати. І ось опівночі чує стукіт у двері. На порозі стояв поліцай, той самий Лавченя. Він повідомив, що хлопчаків схопили і вже йдуть за Морозом.
Мороза залишили в загоні. Він ходив, немов у воду опущений. Минуло ще пару днів. І раптом в ліс прибігла Уляна – зв’язкова з лісового кордону. Їй дозволялося приходити тільки в самому крайньому випадку. Німці вимагали видати Мороза, інакше погрожували повісити хлопців. Вночі до Уляни прибігли їх матері, просять Христом-Богом: “Ульяночка допоможи”. Вона у відповідь: “Звідки мені знати, де той Мороз?” А вони: “Сходи, нехай він рятує Мальцев. Він же розумний, він їх учитель “.
Ще шість каменів на душу бідного вчителя! Ясно було, що й хлопців не відпустять, і його вб’ють. Вилізли з землянки, а тут Мороз. Стоїть біля входу, тримає гвинтівку, а на самому й обличчя немає. Все чув і проситься йти. Селезньов і Ткачук розлютилися. Кричали, що треба бути ідіотом, щоб повірити німцям, ніби вони випустять хлопців. Йти – безрозсудне самогубство. А Мороз спокійно відповідає: “Це вірно”. І тоді Селезньов сказав: “Через годину продовжимо розмову”. А потім виявили, що Мороза ніде немає. Послали в Сільце Гусака, у якого там проживав свояк, щоб простежити, як воно буде далі. Ось від цього Гусака, а потім вже і від Павла Миклашевича і стало відомо, як розвивалися події.
Хлопці сидять в коморі, німці допитують їх і б’ють. І чекають Мороза. Матері лізуть у двір до старости, просять, принижуються, а поліцаї їх женуть. Спочатку хлопці трималися твердо: нічого не знаємо, нічого не робили. Їх стали катувати, і першим не стерпів Бородич, взяв все на себе, і думав, що інших відпустять. І в цю саму пору зявився Мороз. Рано вранці, коли село ще спало, ступив він у двір до старости. Німці скрутили Морозу руки, здерли кожушок. Як привели в старостову хату, старий Бохан вибрав момент і каже тихенько: “Не треба було, учитель”.
Тепер вся “банда” опинилася в зборі. Хлопці ще в коморі впали духом, коли почули за дверима голос Алеся Івановича. До самого кінця ніхто з них не думав, що вчитель прийшов добровільно. Вважали, що схопили його десь. І він їм нічого про себе не сказав. Тільки підбадьорював. Під вечір вивели всіх сімох на вулицю, всі абияк трималися на ногах, крім Бородіча. Старший брат близнюків Кожанов, Іван, пробрався вперед і говорить якомусь німцеві: “Як же так? Ви ж казали, що коли з’явиться Мороз, то відпустіть хлопців “. Німець йому парабелумом в зуби, а Іван йому ногою в живіт. Івана застрелили.
Вели по тій самій дорозі, через місток. Попереду Мороз з Павликом, за ним близнюки Кожани, потім однофамільці смурного. Позаду два поліцая волокли Бородіча. Поліцаїв було чоловік сім і чотири німця. Розмовляти нікому не давали. Руки у всіх були пов’язані ззаду. А навколо – знайомі з дитинства місця. Миклашевич згадував, що така туга на нього напала, хоч кричи. Воно й зрозуміло. За чотирнадцять-шістнадцять років хлопцям. Що вони бачили в цьому житті?
Підійшли до містка. Мороз шепоче Павлику: “Як крикну, кидайся в кущі”. Павлику здалося тоді, що Мороз щось знає. А лісок ось уже – поруч. Дорога вузенька, два поліцаї йдуть попереду, двоє по боках. Раптово Мороз голосно крикнув: “Ось він, ось – дивіться!” І сам вліво від дороги дивиться, плечем і головою показує, немов когось побачив там. І так природно це у нього вийшло, що навіть Павлик туди глянув. Але тільки раз глянув, потім стрибнув у протилежний бік і опинився в гущавині. Через секунди хтось ударив з гвинтівки, потім ще. Поліцаї притягли Павла. Сорочка на його грудях просякла кров’ю, голова обвисла. Мороза побили так, що вже не піднявся. Каїн для впевненості вдарив Павлика прикладом по голові і зіпхнув в канаву з водою.
Там його і підібрали вночі. А тих шістьох довезли до містечка і потримали ще п’ять днів. У неділю, якраз на перший день Великодня, вішали. На телефонному стовпі біля пошти зміцнили поперечину – товстий такий брус, вийшла подоба хреста. Спочатку Мороза і Бородіча, потім інших, то з одного, то з іншого боку. Для рівноваги. Так і стояло це коромисло кілька днів. Закопали в кар’єрі за цегляним заводом. Потім уже, коли війна скінчилася, перепоховали ближче до Сільце.
Коли в 44-му вибили німців, в Гродно залишилися деякі папери: документи поліції, гестапо. І знайшли один папір стосовно Алеся Івановича Мороза. Звичайний листок із зошита в клітинку, написано по-білоруськи, – рапорт старшого поліцейського Гагуна Федора, того самого Каїна, своєму начальству. Мовляв, такого-то квітня 42-го команда поліцейських під його началом захопила ватажка місцевої партизанської банди Алеся Мороза. Ця брехня була потрібна Каїну, та й німцям. Взяли хлопців, а через три дні зловили і ватажка банди – було про що рапортувати. До того ж, коли в загоні набралося чимало вбитих і поранених, зажадали з бригади дані про втрати. Згадали Мороза. Він всього два дні в партизанах побув. Селезньов і каже: “Напишемо, що потрапив у полон. Нехай самі розбираються “. Так до німецького додався ще й наш документ. І спростувати ці два папірці було майже неможливо. Спасибі Миклашевичу. Він все-таки довів істину.
Але здоров’я він так і не набрав. Груди прострелено навиліт, та ще стільки часу в талій воді пролежав. Почався туберкульоз. Майже щороку в лікарнях лікувався. Останнім часом, здавалося, непогано себе почував. Але поки лікував легені, здало серце. “Доконала таки війна нашого Павла Івановича, – закінчив Ткачук.
Повз проскочила машина, але раптом сповільнила хід і зупинилася. Завідувач райвно Ксендзов погодився підвезти. Машина рушила. Завідувач повернувся впівоберта і продовжив суперечку, розпочату у Сільці. Ксьондзів менторським тоном віщав, що є герої не рівня цьому Морозу, який навіть жодного німця не вбив. І вчинок його безрассудний – нікого не врятував. А Миклашевич випадково залишився в живих. І ніякого подвигу в цьому він не бачить. Ткачук, більш не стримуючись, відповів, що видно завідувач душевно короткозорий! І інші, подібні йому – сліпі та глухі, незважаючи на пости та ранги. Ксендзову всього 38 років, і війну він знає по газетам та по кіно. А Ткачук її своїми руками робив. І Мороз взяв участь. Миклашевич в її пазурах побував, та так і не вирвався. Закінчилося тим, що Ткачук обізвав Ксендзова “дурнем” і зажадав зупинити машину. Шофер став пригальмовувати. Журналіст спробував його зупинити. Ткачук кинув ще кілька фраз про те, що такі люди, як Ксендзов, небезпечні тим, що для них все ясно заздалегідь. Але так не можна жити. Життя – це мільйони ситуацій, мільйони характерів і доль. Їх не можна втиснути в дві-три схеми, щоб поменше клопоту. Мороз зробив більше, ніж якби вбив сто німців. Він життя поклав на плаху добровільно. Немає ні Мороза, ні Миклашевича. Але ще живий Тимофій Ткачук! І більше мовчати він не буде. Всім розповість про подвиг Мороза.
Не зустрівши заперечень, Ткачук замовк. Ксьондзів теж мовчав, втупившись на дорогу. Фари яскраво різали темінь. По боках миготіли білі в променях світла стовпи, дорожні знаки, верби з побіленими стовбурами…