Оповідання “Вечеря” Степан Васильченко написав у 1910 році.
“Вечеря” Степан Васильченко читати
В темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися голчастою сосниною, перистим папоротником, шовковою травою і всякими іншими дивовижними візерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватиря земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжкові, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було б піти в хату до якого-небудь селянина і повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після пісного обіду, дедалі виринала все ясніше і під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого іншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сім’ю в цей святий вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися б його думки, коли б під вікнами не зашуміли чиїсь сани і перед самими дверима школи не почулося голосне “тпру”. Думка, що сльотою прив’язла, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тим часом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи, і в кімнату помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.
– Чи є хто в хаті? – почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.
– Земляк! – радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосові гостя.- А ти ж казав, що на свята до батьків поїдеш?
– Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав,- голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло.- Та чого це в тебе темно? Давай світла! Не повезло, кажу, мені цими святами,- казав він далі,- зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.
Засвітили лампу, і незграбна постать, вилізши із кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі і товариш Недбая – Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.
Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, всміхався.
– Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках,- доводив краю своїй розмові Петльований.- Цими днями все-таки, було, загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи, і я увесь день сам собі, як неприкаяний ходю по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всидю, щоб не поговорити з ким, А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю справляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.
Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив безперестану. Недбай тим часом прийняв свою звичайну позу на ліжкові, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима і добродушно посміхався.
– Знаєш, їду оце я твоїм селом,- казав, граючи очима, Петльований,- а хлопчики по улицях шамотять по снігу з вузликами: вечерю носять до хрещених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по улицях шумлять сани… ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо… ньо, маленька! ньо, сліпенька!, а вона, знаєш, так жваво головою потріпує, тюпає собі… Що, може, не любо? – з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.
– Ні, нічого собі! – щиро сказав Недбай.- Ти, брат, щодо поезії, того… ну-ну, катай далі,- додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.
Петльований соромливо осміхнувся і почав знову:
– І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, чер-воні-червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром.
Перед іконами лампадка горить. Помолившись, розсаджуємося круг столу. Сім’я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім’ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали і нас за стіл, і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: “Чи бачите мене, діти?” – А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо, тату! – всі, як один, кричимо. “Пошли ж, боже, щоб і на той рік не побачили!” – “Пошли, боже!” – вигукуємо так, немовби ми були звідтіля за верству. А мати сидить край столу, зіперлася на руку, всміхається…
– Ні, що не кажи,- додав зітхнувши Петльований,- а в наших народних звичаях є багато чогось такого щирого, теплого…
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми, і він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився де-небудь у його який сухий калач або хоч шматок хліба.
“Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так”,- думав він; та він добре пам’ятав, що ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину і став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима і, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
– Слухай, земляче, чи не знайшлося б у тебе того… чого-небудь іззісти, хоч хліба шматок… я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того…
Недбай підвівся з ліжка, почухав голову…
– Така, брате, справа, що хоч заріж – нічого не знайдеш,- винувато промовив він.
Всі готові домашні завдання!
– Ага! – скоренько сказав Петльований і ще більше почервонів.- Ну, нічого, я так…
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив:
– Покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар, і він затріщав у нього під міцними зубами.
– Можна! – весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
– Чудний ти, їй-богу…- казав соромлячись той.
– Бери, бери! – весело казав Недбай.
Червоніючи й осміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря…
– Зажди трохи! – сказав Недбай.- Коли бал, так бал. У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер вона якраз нам згодиться! – І через який час Недбай таскав із кухні маленький засмальцьований горщичок з олією.
Повечерявши та помолившись богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха і вийшов з своєї хати, щоб іти на ніч до школи. Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. “Так тихо, так ясно,- думає собі Гордій.- Справедливо, що святий вечір… Це ж недаром цієї ночі Христос нарождається”.
Слава ті рожденному,
В яслі положенному,-
Підспівує він собі стиха слова колядки.
“І як ото воно, сердешне, витримало під такий мороз у яслях! – дивується Гордій.- Сказано – святеє: і мороз не бере його…”
Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться… “Не спить іще,- думає він,- мабуть, сумненько одному на чужині…” Гордієві стало шкода молодого вчителя. “Ану, загляну, що там він робить, певне, десь книжечки свої читає. Двоє,- говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок.- Бач, щупинський учитель приїхав у гості… Що ж то вони собі роблять? Немовбито щось кушають…” – Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.
“Охо-хо!..- зітхнув він.- Сухарики, сіроми, гризуть… І гість, і хазяїн… Оце так панська вечеря!..” Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.
Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.
– Добрий вечір, з святим вечором будьте здорові! – вітав Гордій хлопців.- Вечерю вам приніс – не погордуйте.
Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.
– Воно все рівно… за спасення душі…- бубонів він стиха, виходячи з кімнати