Вірші Шарля Бодлера на українській мові про кохання, про життя зібрані в цій статті.
Вірші Бодлера українською
Передіснування
Під пишним портиком я жив. Сяйної днини
Там грало сонце вод мільйонами вогнів;
Величний мій палац колонами яскрів,
Мов грот базальтовий вечірньої години.
Там хвилі, пестячи небес ясні картини,
Єднали в дивний гімн всепереможний спів
Могутніх вод морських і клекіт кольорів,
Що відбивалися в очах моїх без зміни.
Серед блакиті, хвиль і мирних берегів —
Це там, це там я жив, пив холод насолоди!
Невільник голий мій, що в пахощах п’янів,
Віть пальмову ледь-ледь хитав для прохолоди
I думав про одне — розгадував невміло
Болюче таїнство, що так мені боліло.
Альбатрос
Переклад Дмитра Павличка
Буває, моряки піймають альбатроса,
Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса —
Він їхній корабель здалека проводжав.
Ходити по дошках природа не навчила —
Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.
Незграба немічний ступає клишоного;
Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..
Той ляльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!
Поет, як альбатрос — володар гроз і грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Альбатрос
Переклад І. Драча
Буває, пливучи дорогами морськими,
Аби розвіятись, полюють моряки
На альбатросів тих, що в вишині над ними
Серед блакиті й хмар пливуть віддалеки.
Коли на палубу вже люта сила збила,
Король небес, що знав всі грози без числа.
Волочить важко так свої великі крила,
Мов сніжно-білі два розкинуті весла.
Крилатий мандрівник — який незграбний в рухах,
В польоті буйнокрил — каліка на ногах!
Ще й дражняться — той в дзьоб йому із люльки дмуха,
А той, глузуючи, кульгає, ніби птах!
Поете! Князю хмар твоя подібна сила,
Між блискавок ти свій у грозовій імлі;
Але під шал образ перешкоджають крила
Тобі, вигнанцеві, ступати по землі.
Відповідності
Переклад Д. Павличка
Природа — храм живий, де зронюють колони
Бентежні стогони і неясні слова.
Там символів ліси густі, немов трава,
Крізь них людина йде і в них людина тоне.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
Їх зрівноважують співмірність і права,
Взаємного зв’язку невидимі закони.
Є свіжі запахи, немов дітей тіла,
Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,
Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,
Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,
Що опановують усі безмежні речі;
В них — захват розуму, в них відчуттям — хвала.
Вечорова гармонія
Переклад Михайла Драй-Хмари
Вечірній час прийшов. На кожній стебелині
вже квіти куряться, немов кадильний дим;
і звуки, й пахощі в повітрі голубім;
меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні.
Вже квіти куряться, немов кадильний дим;
ридає скрипка десь, як серце в самотині;
меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні;
сумна краса небес в спокої віковім.
Ридає скрипка десь, як серце в самотині,
зненавидівши те, що чорним звуть нічим;
сумна краса небес в спокої віковім,
пірнуло сонце в кров, що застигає в сині…
Зненавидівши те, що чорним звуть нічим,
шукає серце втіх в минулій світлій днині.
Пірнуло сонце в кров, що застигає в сині,
а слід горить в мені потиром золотим…..
Хвора муза
Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?
Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах
Похмуро палахтить ненависть і тривога;
Там видива нічні відбив безумства жах.
Чи мучила тебе сукуба тонконога,
Чи пестив домовик рожевий, наче птах?
Чи кулаком важким, немов скали відрога,
Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?
О, як хотів би я, щоб ти була здорова,
Щоб сильний дух тебе навіки полонив,
Щоб кров твоя текла, як та антична мова,
Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,
Де в грі чергуються — то Феб, натхненник слова,
Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.
Гімн красі
Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні
В твоєму погляді — покара і вина,
Безумні злочини й діяння благородні;
Захмелюєш серця, подібно до вина.
В твоему погляді — і присмерк, і світання,
Як вечір грозовий, приносиш аромат.
Німим стає герой з твого причарування,
I сміливішає дитина во сто крат.
Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля,
Йде фатум, наче пес, за покроком твоїм;
I, розсіваючи біду чи безпечалля,
У всьому вільна ти, хоч пані над усім!
Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,
Злочинство, ревністъ, жах — то наче золоті
Коштовності, твої чарівливі брелоки,
Що витанцьовують на твому животі.
Коханець зморений, що пригортає милу,
Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,
Нагадує того, хто сам свою могилу
Вкриває ласками у свій вмирущий час.
Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,
Потворно вибредна, страхітлива й свята,
Як до безмежностей, що я про них не знаю,
Але жадаю їх, відчиниш ти врата!
Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи сатана, чи ніжний Херувим,
Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!
Перестерігач
Людина має в глибині
Сердечній, мов на троні, Змія;
На кожне «хочу», кожне «смію»
Він, жовтий, прорікае: «Ні!»
Полонять зір тобі Наяди,
То мовить Зуб, митець заглади:
«Пильнуй обов’язків своїх!»
Ти сад ростиш, свій вірш і діти,
Але говорить Зуб: «Радіти
Чи будеш завтра між живих?»
Серед надії і спонуки
Ще дня людині не було,
Щоб остороги не прийшло
Від ненависної Гадюки.
Зосередження
Розважна будь, моя Скорбото! В неспокої
Ти звала Вечір; він спускається; він тут;
Кладе на місто тінь густі свої навої,
I буде мир одним, і другим — біль і труд.
В час, коли Втіха, кат без милості малої,
На бенкети бичем жене низотний люд,
Щоб жниво раб зібрав для совісті гризької,-
Скорбото, руку дай, ідімо від отрут!
Глянь, як киває нам з балконів хмар стемнілих
Усопших Років ряд в убраннях застарілих,
Як Жаль з глибоких вод нам усміх подає;
Як Сонця попели в могилу сходять кротку
I як на сході Ніч, мов саван, постає,-
О, слухай, дорога, її ходу солодку!
Маяки
Рубенс, плин забуття, сад розкішної ліні,
Плоті свіжа подушка, де стигне сам шал,
Та життя клекотить і вирує в бродінні,
Як повітря у вітрі, як море у шквал;
Леонардо, свічадо глибоке і тьмаве,
Де розкрилених ангелів світиться сміх,
Де зринають їх тіні таємні в оправі
Льодових верхогір’їв та сосен гінких;
Рембрандт, темний шпиталь, повен туги щемкої,
Де велике розп’яття — єдина з окрас,
Де молитви із бруду злітають юрбою —
Косий промінь зими їх стинає нараз;
Мікеланджело, світ в грандіознім видінні,
Де з Гераклами в шалі змішались Христи,
Де з могил на весь зріст підіймаються тіні.
I свій саван деруть, аж ламають персти;
Хтивість фавна, завзяття боксерського бою,
Що і в грубім красу своїх слуг береже,
Серце, повне гординею, жовчю й журбою,
Каторжан імператор смутенний, Пюже;
Вічне свято, Ватто — стільки серць, мов огнистий
Рій метеликів пурхнув,- ряхтить карнавал,
I нелічені люстри вливають займистий
Безум свій у жаркий кругойдучий цей бал;
Гойя, шабаш бісівський, навала кошмарів,
У дзеркалах — відьми серед діток малих,
В казані — людський плід, найрозкішніше з варив
I чортів спокуша лиск дівочих панчіх;
Крові озеро в тьмі, де шугають примари,
Де злий ангел завісу лісів розрива,
Де під небом згорьованим линуть фанфари,
Наче Вебера схлипи — це Делакруа;
Всі прокляття, хула ота несамовита,
Цих екстазів і скарг молитовний вінець —
Це луна, в лабіринтах стократно відбита,
Це божественний опій для смертних сердедь!
Гук цей тисячогорлий — наказ по сторожі
З тисяч рупорів від тисячі голосів,
Це маяк, що твердині освітлює гожі,
Це загубленим поклик у хащі лісів!
Ось воістину, Боже, свідоцтво єдине
Про достойність людини: крізь товщу віків
Це вогненне ридання до вічності рине,
Щоб умерти край чорних її берегів!
Благословення
Коли верховних сил незбагненим велінням
З’являється поет у злі, сумні роки,
То мати в розпачі, з прокляттям і тремтінням,
До Бога простира сердито кулаки:
«Бодай зродила б я клубок гадюк у хащі,
Ніж годувати глум цей — виродка в журбі!
Будь, ноче, проклята — утіхи всі пропащі,
Покуту за гріхи я зачала в собі!
Чому я обрана, і за яку провину
Страшна відраза я для мужа? Та з жалю
Я покруча цього у полум’я не кину,
Його, як вісточку любовну, не спалю,
Ні, я проллю твій шал, твоє отруйне мрево
На проклятий стократ цей злючий сповиток.
Так вправно я скручу оце нужденне древо —
Не випустить воно зачумлених бруньок!»
Отак вона ковта прокльонів хижу піну,
Не тямлячи крутих верховних повелінь.
В геєні огняній за матірню провину
Вона сама собі роздмухує жарінь.
Та ангельська над ним простерлася десниця
I сонцем п’яне це занедбане дитя;
Амброзія богів йому в усьому сниться,
Вода йому — нектар, нектар — усе життя;
Він грає з вітром, він — із хмарою в розмові,
Він славить гімнами сп’яніло хресний шлях,
I дух, що йде за ним слідом журби й любові,
Поета впізнає безжурного, мов птах.
Та жахом повні ті, кого любить він хоче,
Хоч серця злагоду несе назустріч всім,
Та любі їм лише його скорботні очі —
Всі трутизну свою випробують на нім.
В питво домішують золи та каламуті,
На хліб його плюють — скажена слина в них.
Чого торкнеться він, сахаються у люті,
Бояться, як чуми, стежок його прямих.
На людних торжищах його дружини мова:
«Коли для нього я гарніша від усіх,
Буть ідолом його я все життя готова,
Пишатись в золоті — од голови до ніг;
Я прагну розкошів, і мирри, й фіміаму,
Колінопреклонінь, і м’яса, і вина,
Так — узурпую я закохану нестяму
I висмію в душі — ядуча ж бо вона!
А як відчую бридь по цім блюзнірськім грищі,
То не схибне моя міцна й тонка рука —
Тендітні нігтики, мов гарпій пазурища,
Вона йому нехай у серце запуска!
Немов пташа з гнізда в оцій земній юдолі,
Червоне серце враз я видеру — і тут
Улюблений мій звір насититься ним долі,
Куди жбурну цей шмат бридливо я у бруд!»
Та що йому цей гвалт! До неба — очі й вуха:
Побожні руки він здіймає у блакить.
В сліпучих блискавках його ясного духу
Розгніваний народ кипить і клекотить:
«Благословенний будь, мій Боже, що страждання
Мов ліки очисні, даруєш щедро нам;
Вони для душ міцних — небесні пожадання,
Вони для праведних — божественний бальзам!
Я знаю — бережеш ти місце і поету,
Де воїнства твого щаслива височінь,
Запрошуєш його до горнього бенкету
Престолів, доброчесть, верховних володінь.
Я знаю, тільки біль — ота шляхетна цнота,
Якої не страшать моря пекельних скрут,
Хай у вінку моїм горить одна скорбота —
Усіх світів і літ один містичний жмут.
Що перед тим вінком сяйні скарби Пальміри
З усіх морських глибин затаєним вогнем;
Що перед ним ясні перлини і сапфіри —
Перед найвищою з сліпучих діадем;
Бо ж буде творена в твоїм благословінні
З первісних променів — не з золота-срібла,
А очі смертнії в прекрасному тремтінні
Для неї лиш сліпі і тьмяні дзеркала!»
Люблю той вік нагий, коли, теплом багатий,
Клав позолоту Феб на чистий мармур статуй,
А жінка й чоловік, моторні і міцні,
Втішалися життям без страху та брехні,
I промінь із небес їм пестив груди й спину,
Здоров’ям повнячи тілесну їх машину;
Кібела лагідна в достатку благ земних
Не мала за тягар кормить дітей своїх,
А, наче мати, всіх зарівно доглядала
I молоком сосків все суще напувала.
Могутній чоловік цінив, як вищий дар,
Жону свою, він був достойний володар,
Вона ж була як плід, без ганджу і без цвілі,
Із чистим полиском на благороднім тілі!
Поете наших днів, коли захочеш ти
Мужчин та їх жінок величчя наготи
Побачити тепер, у душу холод рине,
I відсахнешся ти од хмурої картини:
О, гидь потворних тіл, що будять жаль і сміх!
Побачиш плюсклих тут, пузатих і кривих;
Покручені хребти; он ті гладкі, пикаті,
А ті гримлять кістьми, немов з розп’яття зняті!
Сказати б, ще дітьми користі Бог лихий
В залізо їх повив, байдужий і глухий!
А ці жінки, худі, пом’яті, блідоусті,
Страшні породження, погрузлі у розпусті;
Дівчата, що спішать до матірніх гріхів,
Заледве їхній час плодитися наспів!
Щоправда, у племен, спотворених фізично,
Новітня є краса, старим вікам незвична:
Торкнула лиця їм сердечних ран печать —
Красою туги нам її годиться звать.
Та всі ці витвори новітніх муз спізнілих
Не перешкодять нам, поріддю хворобливих,
Торгашеських часів — віддать належну дань
Пресвітлій юності з безмежжям поривань,
Веселій і ясній, як чистих вод потоки,
Котра, мов граючись, розносить на всі боки,
Як весняні квітки або небесну синь,
Свій аромат, пісні і ніжності жарінь.