Вірші Дмитра Павличка для дітей про мову, Україну, про тварин, про школу, про природу
Дмитро Павличко вірші для дітей
Зажурилась квітка
Небеса прозорі,
Як глибінь ріки.
Падають, як зорі,
З явора листки.
А над полем нитка
Дзвонить як струна,
Зажурилась квітка –
Чує сніг вона.
ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ
Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
– Всі народи
бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший
на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?
Сонце посміхнулося здаля:
– Правда, все я бачу
з висоти,
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща,
де вродився ти!
Виростай, дитино,
й пам’ятай:
Батьківщина –
то найкращий край!
ОБРУЧ
Біжить хлопчик,
білий чубчик, мов курча;
Підганяє паличкою обруча.
За ним сонце, наче мати, –
навздогін;
Щоб не впав, бува,
та не побився він!
По долині, по стежині,
біля круч
Біжить сонце, білий чубчик
та обруч!
І нема, немає в світі далини,
Де спинилися б
невтомні бігуни.
Ах, обруч! Куди,
куди він так жене
По стежині через поле
весняне?
Я питаюсь, бо ж то я –
оте хлоп’я,
А те сонце –
то матусенька моя.
Мурашка
Вилізла мурашка на лопух,
Подивилась весело навкруг:
– Скільки тут повітря і тепла,
Я ж, дурненька, в бур? яні жила!
Вилізла мурашка на ромен,
Мовби крила виросли з рамен:
– Що за диво – пелюстки в росі,
Як могла я жить на лопусі!
Вилізла мурашка на таріль
Соняха, що сяяв серед піль:
– Боже, скільки золота й зерна,
Що ромен? Билиночка сумна!
Вилізла мурашка на сосну,
Глянула в далечину ясну:
– Піді мною цілий світ лежить, –
Як могла я на бадиллі жить!
Над сосною чорна хмара йшла,
Срібний дощик по землі тягла.
А мурашка крикнула: – Зажди! –
І взялась за ниточку води,
Вилізла на хмару і лягла
Біля сонця, горда, хоч мала.
– Як могла я жити на сосні,
Коли сонце впорівень мені!
Розійшлася хмара дощова –
Вниз летить мурашка ледь жива.
Де вона – дарма питаєш ти,
Вже її нікому не знайти!
СМЕРІЧКА
Стоїть смерічка на горі
У сонці, наче в янтарі.
І ми до неї в гості йдем
Вона росте, і ми ростем.
Стоїть смерічка на горі
В снігу, неначе в кептарі.
І ми до неї в гості йдем
Вона росте, і ми ростем.
НІЧНИЙ ГІСТЬ
Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.
Стало в кутику сумне,
Каже: “Заночуй мене!
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!”
Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.
Встала рано, та дарма –
Зайченяти вже нема!
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?
ЗАЄЦЬ
Заєць має двоє вух:
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.
Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з рушницею.
Так пасеться він собі
Врунами зеленими,
Так працює цілий день
Вухами-антенами.
А коли настане ніч,
Спатоньки вкладається,
Одне вухо стеле він,
Другим накривається.
БАРАН
Став баран серед дороги
І підняв бундючно роги.
Я кажу: “Привіт, баране!” –
А він бух мене рогами.
Ти до нього – чемно, мило,
Та дурило – то дурило.
Був і буде некультурним –
Краще не вітаться з дурнем!
ШКОЛА
Наче вулик, наша школа.
Вся вона гуде, як рій.
І здається, що довкола
розквітають квіти мрій.
Бігають, сміються діти,
та – лиш дзвоник
задзвенить –
стане тихо, ніби в квіти
поховались бджоли вмить.
РІДНА МОВА
Спитай себе, дитино,
хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка
світанкова.
З родинного гнізда,
немов пташа,
Ти полетиш, де світу
далечизна,
Та в рідній мові
буде вся душа
І вся твоя дорога,
вся Вітчизна.
У просторах,
яким немає меж,
Не згубишся,
як на вітрах полова.
Моря перелетиш
і не впадеш,
Допоки буде в серці
рідна мова.
СИНИЧКА
Синичка дзьобала сало,
Прив? язане до вікна,
А потім сала не стало,
Та все прилітала вона.
На скрипці грала під хатою,
Але не просила їди,
Бо стала сама багатою –
Минулися холоди.
І з вдячності вона грала,
Неначе скрипаль-корифей.
А хата їй відповідала
Щасливим сміхом дітей.
ВЕСНА
До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.
Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.
Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,
Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука
Лелека
Ходить бузько по мочарах
У червоних чоботятах,
Дивиться в прозору воду,
Ганить жаб? ячу породу:
– Боже, як мені набридло
Це моє болотне їдло,
Ці витрішкуваті жаби
Без найменшої приваби!
Десь читав я, що французи
Жаб їдять, як чорногузи.
Але в них ті жабенята –
Тільки на великі свята.
Ну, а я ж у свята й будні
Їм створіння ці паскудні;
На вечерю й на сніданок
Я ковтаю цих поганок.
А в обід на перше й друге –
Холодушки й зеленуги.
Так навчився з лелечати,
Та пора вже з цим кінчати.
Геть ненависну дієту!
Краще їсти з очерету
Листя! Все! Доволі! Крапка!
Втім, поглянув – скаче жабка.
Ось вона! – завмер лелека.
Придивляється здалека
І підходить неквапливо
Він до неї. Що за диво?!
Не така вона й почварна,
Просто навіть дуже гарна.
Очі завеликі трішки,
Та зате які там ніжки!
Граціозна, наче скрипка,
Жабка-лапка, жабка-рибка.
Викупана, чиста, свіжа,
Рай солодкий, а не їжа!
І дієту він ламає:
Клац! – і жабки вже немає.