“Зачарована Десна ” – цікава кіноповість Довженка. Аналіз твору дав змогу зрозуміти, що хотів донести автор до кожного читача. “Зачарована Десна” характеристика образу Сашка – допоможе розкрити внутрішній світ героя, його риси характеру та почуття. Характеристика Сашка представлена в кількох варіантах з цитатами, ви можете вибрати підходящий для себе.
Характеристика Сашка “Зачарована Десна”
Головний герой “Зачарована Десна” – Сашко
Оповідач у зачарованій Десні – сам письменник, який виступає, як автор, як герой твору – Сашко.
Одна за одною в повісті спливають розповіді, які починаються с перших спогадів маленького селянського хлопчика за ім’ям Сашко. Цей маленький селянин, незважаючи на те, що в нього був реальний прообраз, втілив в собі кращі риси українських дітей.
Сашко зізнається у Любові до тварин : “Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі…”, крім того, від дуже полюбляє природу, життя якої спостерігає на вулицях та околицях свого села.
Хлопець дуже часто замислюється або мовчки милується самими звичайними явищами, що відбуваються у природі и вважає все чим-то надзвичайним: “Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
З не меншим задоволенням Сашко полюбляє слухати народні співи у виконанні односельців. Українська земля багата талантами, а український народ пам’ятає і почитає свої традиції, тому почути гарну пісню можна було майже кожен день, а особливо на свята. Автор згадує: “Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки… Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси”.
Приємне і неприємне хлопець сприймає дуже просто і розмірковує: “Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани… Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. …Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками. Приємно їсти паску і крашанки…. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким….”.
Сашко виховується в атмосфері поваги до батьків та людей похилого віку, дуже любе проводити час із старшими, особливо з дідом Тарасом, та с задоволенням спостерігає за дідом Семеном, коли той читає псалтир.
В той час, коли Сашко був маленький, селяни дуже шанобливо ставились до народних свят, тому й хлопчик ставився до них з великою повагою і дуже любив святкові дні.
Сашко ріс Допитливим та добрим хлопцем, який з чуйністю ставився до людей та тварин. Одного разу йому здалося, що коні на їх дворі розмовляли про свою тяжку долю та жалкували, що їх б’є хазяїн. Після того випадку Сашко жодного разу в своєму житті не образив ні однієї тварини.
Крім того Сашко був Спостережливий, а спостерігаючи, обов’язково фантазував, вигадуючи щось приємне. “Скрізь, куди б не глянули очі хлопця, бачив він рух, неспокій, боротьбу. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.”
А щирість почуттів головного героя повісти можна бачити майже в кожному спогаді автора.
О. Довженко настільки цікаво вивів у своєму творі селянське життя звичайної родини, що, читаючи повість, забуваєш про навколишнє і ніби перевтілюєшся у самого Сашка, спостерігаючи його очима спокійне українське село, та всі ті події, що там відбуваються.
Риси характеру Сашка “Зачарована Десна”
1) допитливий;
2) добрий;
3) чесний;
4) уважний;
5) чуйний;
6) спостережливий;
7) здатний до фантазування;
8) щирий.
“Зачарована Десна” образ Сашка
Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського “Я”: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у художні образи.
Малий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсвідомо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста, безгрішна.
Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом “в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я”. Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу “фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?”. Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрілому віці переживати подібні ситуації, почуття “поверженого з небес маленького ангела”, каятися невідомо в чому, невідомо перед ким…
Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити “для поновлення святості”. Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань “Зачарованої Десни”: “Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?”
Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно співзвучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя.
А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шукав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.
Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього – докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу – солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.
Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.
“Світло і чисто у мене на душі, люди”, – голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво – чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь “проскакує” одна авторська фраза, фраза виправдання: “Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі”. Ці слова тут, здавалось би, необов’язкові, вони – хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе “говорять” про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був честолюбним, переживав часом безпідставно…
У “Зачарованій Десні” створено цілий мікрокосмос людського буття, як духовного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни – своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепають косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні – наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу “зачарованої Десни”, часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.
Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так “робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє”, поки він виросте, “не буде вже сінокосу тоді, ні риби” – митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікра-деним. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,
“А ми хто? Ми хіба не руські?” – запитує Сашко в батька. “А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько, – прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось”.
Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає картина весняної повені в повісті.
Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком рятують на великому човні людей. Якраз на Великдень – світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): “Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав – усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці”. Це символічна картина. Образ води – один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?
Світ “Зачарованої Десни” глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому – духовна опора кожного українця.
План характеристики образу Сашка.
Оповідач у “Зачарованій Десні” – сам письменник, який виступає і як автор, і як герой твору – маленький Сашко. Пізнання світу Сашком:
1) любов до тварин, природи, музики, співів. (“Коли б спитав мене хто – небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси… Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху…”; “Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі. Любив плескіт води весняної”; “…Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки…”)
2) приємне і неприємне в розумінні хлопця;
3) повага до батьків, людей похилого віку;
4) ставлення до народних свят, прикмет, обрядів, вірувань.
“Зачарована Десна” цитатна характеристика Сашка
Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі.
Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять, приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозі вночі, проходячи повз нас, казав: “Здрастуйте”. І любив, коли дід одказував: “Дай бог здраствувать”. Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду.
Але більше за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав що більш за все я любив слухати клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху – косовицю. Я пам’ятаю його з самого малечку.” – “Зачарована Десна”. Олександр Довженко.