Казка Морозко знайома кожному з дитинства, але хто автор казки Морозко знають не всі.
Хто автор казки Морозко
Автор казки Морозко невідомий, тому вона вважається народною. Але ця казка є в обробці А. Толстого та Одоевского.
Казка Морозко на українській мові
Жили-були дід і баба. У діда була дочка, і у баби була дочка. Всі знають, як за мачухою жити: перекинешся — бита і недокрутишся — бита. А рідна дочка що не зробить — за все гладять по головці: розумниця. Падчерка і худобину поїла-годувати, дрова і воду в хату носила, пекти топила, хату крейди — ще до світлу. Нічим старій не догодиш — все не так, все худо. Вітер хоч пошуме, так затихне, а стара баба розходиться — не скоро угамується. Ось мачуха і придумала падчерку з світлу зжити.
— Вези, вези її, старий, — говорить чоловіку, — куди хочеш, щоб мої очі її не бачили! Вези її в ліс, на тріскучий мороз.
Старий затужив, заплакав, проте робити нічого, баби не переспориш. Запріг коня:
— Сідай, мила дочка, в сани.
Повіз бідну в ліс, повалив в замет під велику ялину і виїхав. Дівчина сидить під ялиною, тремтить, озноб її пробирає. Раптом чує — недалеко Морозко по ялинках потріскує, з ялинки на ялинку стрибає, поклацує. Опинився на тій ялині, під якою дівчина сидить, і зверху її питає:
— Чи тепло тобі, дівчина?
Вона трохи дух переводить:
— Тепло, Морозушко, тепло, батечко.
Морозко став нижче спускатися, сильніше потріскує, поклацує:
— Чи тепло тобі, дівчина? Чи тепло тобі, ясная?
Вона трохи дух переводить:
— Тепло, Морозушко, тепло, батечко.
Морозко ще нижче спустився, більше затріщав, сильніше заклацав:
— Чи тепло тобі, дівчина? Чи тепло тобі, ясная? Чи тепло тобі, лапочка?
Дівчина костеніти стала, трохи мовою ворушить:
— Ой, тепло, голубчик Морозушко!
Тут Морозко зглянувся над дівчиною; обкутав її теплими шубами, відігрів пуховими ковдрами.
А мачуха по ній поминання справляє, пече млинці і кричить чоловіку:
— Ступай, старий шкарбан, вези свою дочку ховати!
Поїхав старий в ліс, доїжджає до того місця, — під великою ялиною сидить його дочка, весела, рум’яна, в соболиній шубі, вся в золоті-сріблі, а біля — короб з багатими подарунками.
Старий зрадів, поклав все добро в сани, посадив дочку, повіз додому.
А удома стара пече млинці, а собачка під столом:
— Тяф, тяф! Старікову дочка в золотці, в сріблі везуть, а стару заміж не беруть.
Стара кине їй млинець:
— Не так гавкаєш! Говори: «Стару дочку заміж беруть, а старикової дочки кісточки везуть.»
Собака з’їсть млинець і знову:
— Тяф, тяф! Старікову дочка в золотці, в сріблі везуть, а стару заміж не беруть.
Стара млинці їй кидала і била її, собачка — все своє.
Раптом заскрипіли ворота, відчинилися двері, в хату йде падчерка — в золотці, так і сяє. А за нею несуть короб високий, важкий. Стара глянула — і руки нарізно..
— Запрягай, старий шкарбан, іншого коня! Вези мою дочку в ліс на те ж місце.
Старий посадив стару дочку в сани, повіз її в ліс на те ж місце, вивалив в замет під високою ялиною і виїхав.
Стара дочка сидить, зубами стукає. А Морозко по лісу потріскує, з ялинки на ялинку стрибає, поклацує, на стару дочку поглядає:
— Чи тепло тобі, дівчина?
А вона йому:
— Ой, студено! Не скрипи, не тріщи, Морозко.
Морозко став нижче спускатися, більше потріскувати, поклацувати:
— Чи тепло тобі, дівчина? Чи тепло тобі, ясная?
— Ой, руки, ноги відмерзли! Йди собі, Морозко.
Ще нижче спустився Морозко, сильніше позалицявся, затріщав, заклацав:
— Чи тепло тобі, дівчина? Чи тепло тобі, ясная?
— Ой, зовсім застудив! Згинь, пропади, проклятий Морозко!
Розсердився Морозко та так схопив, що стара дочка скостеніла.
Трохи світло стара посилає чоловіка:
— Запрягай швидше, старий шкарбан, їдь за дочкою, привези її в золті-сріблі.
Старий виїхав. А собачка під столом:
— Дзяв, дзяв! Старікову дочку наречені візьмуть, а старої дочки в мішку кісточки везуть. Стара кинула їй пиріг:
— Не так гавкаєш! Скажи: «Стару дочку в золотці-сріблі везуть.»
А собачка — все своє:
— Дзяв, дзяв! Старій дочці в мішку кісточки везуть. Заскрипіли ворота, стара кинулася зустрічати дочку. Рогожу відвернула, а дочка лежить в санях мертва. Заголосила стара, та пізно.