«Як варити і їсти суп із дикої качки» читати повністю ви можете за 5-10 хвилин ( Скорочено За 2-3 хвилини). Твір Остапа Вишні сповнений гумору й іронічних натяків на мисливські звички. Але відчувається велика любов автора до прекрасної нашої природи. Так, він мисливець, але найпривабливіша частина «качачого полювання» для нього — це цікаві розповіді досвідчених то баришів, мисливські побрехеньки та примовки. А суп можна зварити й з курки, купленої на базарі.
«Як варити і їсти суп із дикої качки» читати
М. Т. Рильському
Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської…
…Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.
Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…
Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так — чоловiка з п’ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi…
У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:
— Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?
— Взяв!
— Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, — доведеться з «горлушка»!
«Горлушком», за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать… Це ввечерi… А вранцi дика качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.
Звуться цi часи у мисливцiв «зорьками» — вечiрньою й ранковою…
В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум — свист качиних крил!
Ви i сюди — бах? I туди — бах! I отуди — бах!
Ах, незабутнi хвилини!
На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов’язково… Запiзнення на вечiрню зорьку — це мисливський закон. Виходячи ще з дому, — та що там виходячи! — ви ще напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, i в час од’їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «Куди?» — кидаєте: «Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись», i галопом далi…
Словом, спiзнились… До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте… А вiдпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собi на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…
— Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!
— Що, нема?
— Нема!
— А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
— Доведеться й собi прив’язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»… Повiтря чисте, на широке диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже «горлушко» бiля «донушка».
Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.
Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.
Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса — це те, що всi вони — факти, що все це насправдi було, що: «розкажу, то не повiрите, але це-факт!»
…Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань…
I вiльно дихається, i легко дихається…
Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає…
Сусiда тяжко якось зiтхає…
— Про що думаєте, Iване Iвановичу?
— Про Америку! Яка все-таки технiка.
— А що таке?
— Кажуть, двоствольну стопку видумали!
I тихо… Поснули…
«Раннiм-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:
— Вставайте! Вставайте! Час уже!
— Г-г-г! М-м-м!
— Вставайте!
— М-м-м!
— Б-б-бах!
З криком: «Бомбьожка!» ви зриваєтесь i мчите.
— Куди? Куди?
— В бомбосховище!
— Тю на вас! То я в крижня гахнув!
— I промазав.
— Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики…
Качка, як вiдомо, птах… Вона — лiтає…
Як її стрiляти?
Дуже просто: цiльтесь обов’язково в око. I бахкайте.
— Бах! — i в торбу. Бах! — i в торбу.
А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! — i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:
— Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:
— Дорогi, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки…
Найперше й найголовнiше — обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр’я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр’я вам не заважає… I качка обскубана, i кабiнет — перина…
Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
— Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!
Дуже це смачно у мамiв виходить.
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
— Та це ж курка, а не качка! — ви авторитетно заявiть:
— Це — качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi…
— А чому в неї горло перерiзане?
— Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й… зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
— Як його їсти? Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!
1945