” Янко-музикант ” читати скорочено українською Ви можете за 6 хвилин.
“Янко-музикант” короткий зміст (переказ)
Народився на світ кволий, слабкий хлопчик, сусідки-повитухи не думали, що він буде жити. До матері привели священика, щоб він відпустив її гріхи, а хлопчика охрестили і назвали Яном.
Але хлопчик не помер, навпаки він почав дригати ногами, і плакати, хоча так слабо і жалісно, ??що як потім говорили кумасі: “і згадати-то смішно: кошеня – не кошеня, а пищить!”
Через тиждень жінка вийшла на роботу. Хлопчисько ще пищав, але все-таки пищав і сяк-так дожив до десятого року життя.
Був він худий і засмаглий, з роздутим животом і запалими щоками; волосся лляне, майже біле, спадало на світлі, вирячені очі, що дивилися на світ як ніби кудись в неймовірний простір. Зимою він сидів у запічку і тихенько плакав від холоду, а по часам і з голоду, коли у мами не було чого ні в піч ставити, ні в горщик покласти; влітку ходив у сорочці, підперезаній якимось шматком, і в солом’яному капелюсі, з-за полів якого визирав, задираючи, як птах, голову догори.
Мати, бідна працівниця, що жила з дня на день, як ластівка, під чужою стріхою, може бути і любила його по-своєму, але била часто і завжди називала “підкидьком”. У вісім років Ян був вже подпаском, а коли в хаті їсти не було чого, ходив в ліс за грибами.
Ніхто не розраховував, що він виросте, а ще менше, що мати доб’ється від нього будь-якого толку, – до роботи у нього не було здібностей. Тільки до одного був у нього великий інтерес: це – до музики. Скрізь він чув її, і як тільки трохи підріс, так вже про інше і не думав. Піде, бувало, в ліс за худобою або з кошиком по ягоди, але тільки повернеться без ягід і скаже, гаркавлячи:
– Мамка, так в лісі щось грало… ой, ой!
А мамка йому:
– Я ось тобі пограю! Дізнаєшся ти мене…
І поставить йому музику ополоником. Малий кричав, обіцяв, що більше не буде, а сам все думав, що там в лісі щось грало… Що? ? Хіба він знав це.. Сосни, буки, берези, клени – все грало, цілий ліс…
У всьому він чув музику – в цвіріньканні горобців, в кваканні жаб, голоси з села теж здавалися йому музикою.
Мати навіть його в костел брати не могла, тому що, як бувало зазвучить орган і пролунає хор солодких голосів, очі дитини покривалися імлою, наче дивилися в якийсь інший світ…
Сторож, що ходив вночі по селу, не раз бачив білу сорочку Яна, в темряві, коли той пробирався до корчми. Там, причаївшись біля стіни, він слухав як люди танцювали, як скрипка тихо співала: “Будемо їсти, будемо пити, будемо веселитися”, а контрабас низьким голосом вторив з гідністю: “Як Бог дав, як Бог дав!”.
Він закохався в скрипку, і не міг зрозуміти звідки люди беруть такі дощечки співаючі, як їх роблять.
Для нього було велике свято, коли він міг чути скрипку, будь це на весіллі або на “дожинках”.
Він сам зробив собі скрипку з лубка і кінського волоса, тільки вона не хотіла грати так добре, як в корчмі: звучала тихо, дуже тихо, майже як муха або комар. Однак він грав на ній з ранку до вечора, хоча за це йому так діставалося, що в кінці кінців він скидався на оббите недозріле яблуко. Хлопчик худнув все більше і більше, волосся його робилися все густіше, очі відкривалися все ширше, хоча і частіше наповнювалися слізьми, щоки і груди впадали все глибше і глибше…
Це захоплення не привело його до добра.
Лакей в панському будинку володів скрипкою і іноді грав на ній вечірньою порою, щоб сподобатися панні покоївці. Янко іноді проповзав між лопухами до відчинених дверей буфетної, щоб розгледіти скрипку. Вона висіла на стіні, навпроти дверей, і хлопчик жадібно дивився на недосяжну святиню, до якої гріх навіть доторкнутися. Однак він прагнув цього.
Одного разу буфетна була порожня. Пани давно жили за кордоном, будинок був нежилий, а лакей сидів на іншій стороні будинку у панни покоївки. Янко, як ніби щось поманило до скрипки і він пройшов в буфетну. Йому здавалося що сам соловей і лопухи просили його піти до скрипки, тільки одна сова радила не брати скрипку.
Янко був сильно наляканий, він був як дикий звір в капкані. Але несподівано в буфетну зайшов лакей і зловив Янко.
На інший день бідний Янко стояв уже перед судом у війта. Ні війт, ні судді не знали, як покарати десятирічного хлопчика “з виряченими, переляканими очима, маленького, худого, побитого, що не знає, де він і чого від нього хочуть…”
Судді наказали Стаху-сторожу висікти його, щоб іншим разом він не намагався красти.
Стах взяв Янка під пахву, як кошеня, і поніс до сараю. Дитина або не розуміла, що робиться, або була перелякана, але не відгукнулася жодним словом, тільки дивилася, як дивиться спіймана птах. Стах розтягнув його в сараї на землі і, завернув сорочку, махнув і Янко крикнув: “Мама! ..”. І що його сторож різкою, то він: “Мама, мама” – але все тихіше й тихіше, слабкіше і слабкіше, і на якомусь ударі дитина замовкла і не кликала уже мами…
Прийшла мати взяти хлопчика і змушена була віднести його на руках… На другий день вже не встав Янко, а на третій, увечері, помирав на повсті під ковдрою.
Мати плакала над помираючим сином, а він сподівався, що Бог дасть йому справжню скрипку.